Крила знявши бiлоснiжнi...

Повернулися із вирію ключі птахів, 

Щось весна в душі надовго забарилася. 

Наче й світ звичайний, та, однак, все ж не такий, 

Не зійшлись дороги, що обабіч вилися. 

Затужив мій ангел від даремності натхнень, 

Від безвихіддя подій, ущерть знесилився. 

Сів на камінь придорожній, так просидів день, 

Крила знявши білосніжні, вмить насмілився. 

– Хочеш в небо бірюзове? Забирай собі! 

Політаєш стрімко між хмарин, розвієшся… 

Я твоє рвання вподобав, навіть чую біль, 

Понесу твій жереб, об льоди поріжуся… 

Посміхнулася душа наївності з висот: 

– Ні, не треба крил, нехай не згасне сяяння. 

Тільки поруч йди, оце найбільша із щедрот, 

Десь у снах столиких, хоч у диких мареннях. 

Стало легше вірити в повернення весни… 

Підморгнуло сонце між небес нахмурених. 

Поступово мій хранитель у промінні зник, 

Розбудивши в серці проліски зажурені. 

 

20:38, 19.12.2017 рік. 

 

Зображення: http://www.way2self.in.ua 

Свидетельство о публикации № 99335
Просмотров: 4 | Рейтинг: 0
Добавлено: 19.12.2017 в 20:58
Рецензии к произведению:
Артем |Арт°°
21.12.2017 17:24:15

Залишилось враження, немов знаходжуся на роздоріжжі посеред поля. Повітря холодне, похмуре небо і тисне відчуття, що ще далеко йти по злегка засніженому шляху до теплої хати.

Моє шанування!

Войдите на сайт!
ответ от Юрий Прокопенко на рецензию от Артем |Арт°°
Артем, дякую Вам!!! Благополуччя!!!

Войдите на сайт или зарегистрируйтесь
Для возможности добавления рецензий, войдите на сайт!