Україна... І мовою джерельця озоветься, У кожнім

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 

“Маленька часточка ясної Батьківщини ” 

ПОСВЯТА РІДНІЙ ЗЕМЛІ 

Піду я шляхом стоптаним від ніг, 

В ту, що Господь благословить 

дорогу. 

Щоб прислужитися святій землі, 

Бути корисною своїм народу. 

Я невід’ємна є його кровинка, 

Як в березі ріки мала піщинка, 

Як в музиці чуттів єдина нота, 

Як дух життя - де воля 

і свобода. 

Де вільний вітер в вухах, щонадсили, 

А обіч шляху пращурів могили. 

І все там миле й світле, серця - то частина, 

Там - де земля моя, що зветься 

Україна! 

16.04.2009. 

МАЛЕНЬКА ЧАСТОЧКА ЯСНОЇ БАТЬКІВЩИНИ 

Посвята бабусі Лисенко Храсині Григорівні 

Як часто мрій думками лину, 

У те село дитинства й світлих днів. Маленька часточка моєї Батьківщини, Пагінець роду, мудрих праотців. 

Мудра гора - де пращурів коріння, 

Й криничка-джерело у березі ставка. 

Колись на коромислі я носила воду На гору із дзвінкого джерела. 

А серце хоче пташкою летіти, 

І збігти стежкою всміхаючись рокам, 

Які немов туман зійшли, давно забуті Ймене бабуня не зустрінуть там. 

Пуста гора без сивої старої, 

Що так уміла всьому дати лад. 

Чекати вміла і жила для праці, 

Та нею зрощений давно зрубали сад. 

На прадідів землі так мріялося любо, Вбираючи в себе все сонячне тепло, Впиваючись настоєм з трав і літа, 

Немов очищення дзвеніло джерело. 

Маленька часточка моєї Батьківщини. 

О, мрій ясних Черкащина? Дитинства... Мудра гора де пращурів коріння, 

Й криничка-джерело у березі ставка. 

с.Радчиха Черкаська обл. 13.10.1995. 

ГОСПОДИ ЄДИНИЙ,ВБЕРЕЖИ ВКРАЇНУ! 

Господи єдиний, вбережи Вкраїну, 

Посіпакам вражим не дай розколоть, 

Не дай загубити віру у людину, 

Що від Бога духом, має сильну плоть. 

Господи єдиний, хай на Україну Не відкриють рота куснути шматок. Боронити будем землю цю єдину, Замінивши рало на стальний клинок. 

Господи єдиний, зглянсь на Україну, 

Допоки роздори будуть нас гнітить, 

Ми сім ’я єдина, в нас одна родина, 

Нам потрібно в шані і в достатку жить. 

Господи єдиний, діти ми Вкраїни, 

Під блакитним небом, з сонця джерелом, Маєм різну мову, одну Батьківщину, 

Що всіх зігріває під своїм крилом. 

Господи єдиний, вбережи Вкраїну, 

Всі брати ми рідні, чесні трударі, Колоситься нива і лунає пісня, 

На в віках освяченій русичів землі. 

4.12.2004. Майдан м.Київ 

О КРАЮ РІДНИЙ, СВІТ ДЖЕРЕЛ Й БОЛІТ 

Древлянська земле! 

В кореневім древі мого роду - Пагінчик від зела, 

Промінчик ранку чистого, 

Як воду черпаю мову квартою З кринички-джерела, 

І з вірою. 

О краю милий! 

Світ джерел й боліт у первозданні, 

Отой давно забутий світ. 

Ті болота для вражими - останні, 

Сховавши у собі безліч скарбів, 

Земля дідів для сили зла покута, 

У порусі віків... 

О рідна, Бородянко! 

Нащадки, як могли те диво загубили, Бездонну річку Здвиж Від риби увільнили. 

А довкруж донедавнених боліт, 

Піднявся до небес будинків 

Новий світ. 

О рідна земле! 

Чим скінчиться? 

Для нас той десь безглуздя рух, 

Бо з підняттям води, 

Земля вертає до останку, 

Утрачені свої і зганьблені дари. 

Й до нині. 

0 рідний краю! 

Нене, Бородянко! 

Безцінний Божий дару, 

Що нам усім у спадок надається, 

Земля та, що Вкраїною зоветься, 

1 мовою джерельця озоветься, 

У кожнім серці... 

10.11.2005. 

МОЯ УКРАЇНА - ВОЛОШКОВА КРАЇНА 

Моя Україна - волошкова країна, 

З достиглим колоссям, добірним зерном. 

Моя Україна - це мамина пісня, 

Що в ’ється, як туга, над рідним селом. 

Над ставом схилилися верби в зажурі, Виблискує місяць у темній воді. 

Так пахне земля теплим літом, і в лузі Схмелілими травами пахнуть пісні. 

Де сонце ясніше? Де край наймиліший? 

І люд невгамовний до праці такий? 

І зелені стільки, що вистачить всім нам, Лише зберегти скарб безцінний зумій. 

Моя Україна, мов вишня достигла, 

З розшитим хрестами тонким рушником, Моя Україна - це сонячна днина, 

І діти й батьки, що зійшлись за столом. 

14.10.1995. 

В СВІТАННІ НАРОДИЛАСЯ ВЕСНА 

Новить весна... 

Сніги скресають в лузі, 

На взліссі зронить пахощі пухнатий сон. Пробудження нового світу - людям Весна дарує музику, що ллється в унісон Життю і мріям... 

І знов весна... 

Що знищилось - відпаде, 

Та молоденьке пагіння живе, брунить. Кінця не має бути - то лише початок, Початок безкінечності, новить... 

Проміння, дотик, сонце. 

І щемний біль за поруч все живе, 

Хоч би і не бажав та в світі цьому, 

Все має часоплин свій, відімре, 

Лиш всьому прийде час. 

Новить весна... 

Народження надії і чисті джерела, 

На сонці виграє, вродившись, ранок. Новить життя... 

Продовження у просторі і ліку. 

І знов весна... 

І марно сподіватись на оману, 

Кінця не буде, буде всьому суд. 

Хто втопиться у озері дурману, 

І хто порине в темінь бездни - блуд. Підніме руку на кревного брата, 

Отвіт за все нести, 

За все гряде розплата... 

Закінчення й початок небуття, 

В світанні народилася весна. 

Все, що в цім світі непотрібне - відімре, Відновиться з кінця початок люду, 

Насіння всесвіту очищене, нове. Початок безкінечності - живе... І жити буде! 

2.03.2004 р 

У СЕРПАНКУ ЗСИВІЛИХ ТУМАНІВ 

Русинів ріка у серпанку зсивілих туманів, Замріяних круч, в золотому убранні каштанів, 

Із відблиском сяйва небес в куполах, 

Величної лаври, Софії хрестах... 

Ти хвилі, як дні відкидаєш до моря з журбою. 

Все бачиш, мій друже, й святою своєю водою. Скропивши цю землю, бажаючи їй лиш добра, 

В чеканні нового життя мріють схили Дніпра. 

О, Дніпре , бурливий! Святиня моєї країни, 

Ти - мудрість віків, ти негаснуче серце Вкраїни. Куди б не пішла я, злічивши безліччя доріг, 

Як птах перелітний вітатиму рідний поріг. 

Де хліб найсмачніший, від щастя сльоза солоніша, 

У рідному краї, де вперше побачила світ. 

В осінній зажурі вода придніпровська миліша І сивий Дніпро припадає до стомлених ніг. 

29.09.1995 р. 

НАЙМЕННЯ КИЇВ-ГРАД 

Три брати - кремезні дуби, 

Із мудрого княжого роду, Знайшли наддніпровські горби, Й заклали там місто прароду. 

І старший Кий сказав отак: “Тут буде місто, браття! 

Хай у віки на цих горбах Життя горить багаття. 

Хай буде місто це, як сад, 

Все в зелені і квітах. 

І Борисфен в його ногах - Зв ’язок із цілим світом. 

На лодіях по плесах цих Дістатись можна вміло І навіть до земель морських, Вважайте добре діло." 

“Хай буде так, - відмовив Щек, - З тобою згодні, брате. 

Але ж яке йому ім’я Ми маємося дати? " 

Тоді промовив брат Хорив: “Хай буде місто-сад, 

І щоби знали, хто створив, Наймення - Київ-град." 

“Ти, Киє, старший брат у нас. Всьому даєш ти лад. 

Тож нам дозволь твоїм ім’ям Новий назвати град." 

“Ген річечка - стрімка вода До Борисфену поспіша, 

Як неба стрічка в ’ється. 

Така вертлява і швидка, Немов сестра сміється. Нехай в дарунок буде так, Сестрі-князівні Либідь Назвемо іменем ріку. 

Нехай святиться ЛИБІДЬ.” Й не знали ще тоді брати, Що місту їхньому рости, Через віки, через століття До України повноліття. 

І в пам ’ять предка князя Кия, У сяйві золотих церков Величне місто України, Столиця вільної країни, 

Яка позбулася оков. 

21.09.1995 р. 

МІСТЕЧКО КОЗЯТИЧІ - БОРВОДЯНКА 

Між дрімотних лісів, з-за ріки берегів Частоколом обнесене місто. 

Між блакитних небес і зелен-килимів - Те прадавнє, прадідівське, чисте. 

Там дзвеніло життя, десь кували мечі, Стукотіли сокири по тесу, 

А за стінами - днем корчували пеньки, 

І щоднини ходили по лезу. 

Повсякчасні набіги кочових ворогів - То загроза і скарбу і крову. 

Місто русичів “всхові ”, в облозі лісів - 

Певний захист життя і основа. 

Десь ревнула корова, загавкали пси, 

Чувся стукіт у кузні розмірено. 

А на площі базарній міняли батьки Свою працю криваву на срібло. Прибували купці із заморських країн, Вщерть заповнені лодії крамом. Купували в обмін у тамтешніх майстрів Все, що було найкращим товаром: 

Мед і віск, і хутро, і зело, 

Що як ліки, завжди мало славу. 

І розшите хрестами тонке полотно - Скатерками та рушниками. 

То містечко Козятичі -ген на ріці, 

Що весною сягає безкраю, 

Котить води шумливі в далекі краї, 

А дарами морів повертає... 

Все те кануло в бездну віків - забуття, Й воєвода Козята історії частка. 

Він отримав безцінок від князя у дар - Ті ліси і ріку, що багаті на здобич. 

І у ті прачаси назва тої ріки, 

Мала ймення прекрасне - Лович. 

Проте раю тому, серед річки й лісів, 

Не судилося довгим бути. 

Хижі птахи з крила принесли їм біду, 

Ту, якої повік не забути. 

Налетіла, як грім на поживу добра, Полонянок ясиром забрала - Кровожерна монголо-татарська орда, Спустошала довкіль й забивала. 

І лишила руїни по собі. В вогні 

Догоряло життя і натруджена праця. Чорна зграя радіючи перемозі своїй, 

На тім згарищі смикалась в танцях. 

Не забили усіх лихі вороги, 

Спопеливши поселення - дух не зломили, Бо з містечка жильців заховали бори Й болота у лісах прихистили. 

Станув час безупинний... 

Зміліла ріка, помутніли і води, 

Десь ліс відступив в далину. 

Та згасити життя не вдалося нікому, Горде, вільне -з коріння Слов ’янка. 

Знову в місті Козятичі розквітає життя З новим славним ім ’ям - Бородянка. 

У оточенні бору, в озерцях води - Борводянкою місце те звалося. 

А з вимовою з часом згубилася “в ”, 

Й Бородянка містечку зосталася. 

Не здолати життя ні вогнем, ні мечем, Ні принудом, ні хитрістю злота. 

Бо вкраїнська душа - як вогнем обпече І не скориться перед болотом. 

17.04.2005 р. 

ВКЛОНЯЮСЯ ГОРБОЧКОВІ ЗЕМЛІ 

Посвята Лисенко Григорію Опанасовичу 

Вклоняюся горбочкові землі. 

Недавно ще з останків цих жила людина, Яку любили й як могли так берегли, Допоки сили зла його не вбили. 

Мій, рідний дядечку, чи я знайду слова, Щоб всю мою любов незмірну передати. Приємно так було від Вас чекати, Усмішки ніжної і щедрого тепла. 

Собі продовження в цім світі не лишили, Та прошу, знайте там на небесах: 

Що, як отця я щиро Вас любила, 

Бо Ви для мене більше за отця.. 

Мій самий, любий дядечку, пробачте Що ми Вас не змогли, не вберегли. Можливо буде в тому світі краще, Дістали спокій у новім житті.. 

Вклоняюся горбочкові землі, 

Земля Вкраїни повернула сина.. 

Над ним співають мрійно солов ’ї, 

З його душі зросте рясна калина... 

1995 р. 

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ, НЕМОВ СВІЧА ЗГАСА 

Зимовий день, немов свіча згаса, 

Короткий, білосніжний та казковий. 

Колись, мабуть, так згасне і життя. 

Проте, благаю, хай не згасне Слово... 

Хай пломеніє полум ’ям живим, 

Горить зорею вказуючи долю, 

Промінням чистим чи струмком дзвінким, Хай буде хлібом, сіллю та водою... 

10.09.1995 р. 

ДІРЯВЕ НЕБО 

Діряве небо добре б залатати, 

Лавина холоду із шумом ллє і ллє. 

Де нитку сонця золоту дістати? 

Щоб залатати небо дощове. 

Щоб сяяло чарівним зорепадом, 

У всій своїй красі в часи нічні. 

По дню всміхалося блакитними очима, Красуючись в незнаній вишині. 

Діряве небо, треба б залатати, 

Бо з дірки ллє: кап-кап, дзинь-дзинь, 

тук-тук... 

Тепла сердець бажає кожен мати, 

Бо досить нам образ, страждань і мук. 

Прорвалось небо... 

Кап-кап-кап, 

Дзинь-дзинь, 

Тук-тук-тук. 

Прорвалось небо. 

Краплі крешуть звук... 

30.09.1995 р. 

ЦЕЙ РАНОК СПОВНЕНИЙ НАДІЙ 

Цей ранок сповнений надій - Такий є чистий та безгрішний. 

І ніби дійсно він святий, Передріздвяний Новорічний. 

Невтішно в ночі плакав дощ, 

Чи б пак змиваючи печалі, - А з ранком сонце розлилось, Вітаючи життя й надалі. 

Повітря чисте повнить груди, Немов прорвалось джерело? Любити будем, жити будем: Життя від Господа дано. 

Чудовий день дає надію, 

Що все покінчиться добром. 

Щоб рід зібрався в Святий вечір - З любов ’ю за одним столом. 

6.01.1994 р. 

В ЦІМ БІЛІМ СВІТІ Є ДИВО КРАЇНА 

В цім білім світі є диво країна, 

Як квітка розквітла буяє життям. 

Щедра на пісню - то Україна Плідна на слово й на почуття. 

Часи й полони: ні не зломили Слов’янського роду, русинів душі. 

Хай святиться ніжна, моя Україна, 

Що житиме вічно на предків землі. 

Із Києвом древнім, таким величавим В каштановім сяйві квітучих вогнів. 

Він мудрість віків і незаймана слава, Здобута мечами із бою князів. 

О Дніпре, святине, ріка мого краю, 

До моря ти хвилю женеш, як журбу. Могутній, невпинний, як донька благаю: Очисть, збережи Україну мою! 

Чорнобиль погроза з бідою й пітьмою Понищити прагне блаженне життя. Благаю, очисть нас святою водою. 

О Дніпре цілющий, як Боже дитя. 

Вода, як сльоза, не здолає отрута, 

Не сила країну “Весни " загубить. 

Чи то прарусинів нащадкам покута, Понищитись горем, що смертю димить... 

22.09.1995 р. 

Я З УКРАЇНИ 

Я з України. 

З милої моєї України, 

Де є така земля пахуча хлібом? 

Де соловейко зрання так співає, 

Що серденько й сміється і ридає? 

Я з України. 

З ніжної моєї України, 

Де в рушниках: життя цвіте багаттям 

маків, 

Блакить небес волошкових і злаків. 

Я з України. 

З найдорожчої моєї України. 

Йхоча Чорнобиль нищить все бідою... Ми виживем, Дніпровою водою, Цілющою водою України, 

Окропим землю і вона не згине... 

Я з України. 

5.07.1995р. 

НАС НІКОМУ ПОВІК НЕ ЗДОЛАТИ 

Нас багато, нас не здолати, 

Бо Україна єдина є мати. 

І спільне є небо блакитне над нами, 

Де промені сонця палають вогнями. 

Єдина земля сонце-щедра хлібами, 

Нас праця єднає до купи з братами. 

Нема що ділити, все маємо спільне: 

І сонце, і небо, і пісня невпинна. 

Хай усмішки квітнуть зимової днини, 

Хай будні святковими стануть віднині, Єднаймося, браття, ми люди - ми сила, Матуся Вкраїна всих нас сотворила. 

Усі українці хоч мовою й різні, 

Та душі й серця нероздільні і рідні. 

Усіх Україна єднає - нам мати, 

Й тому посіпакам повік не здолати. 

1.12.2004 р. 

ЗЕМЛЯ ОЦЯ, ЯК ГОЛУБИЙ РОЗМАЙ! 

Земля оця, як голубий розмай Не назовеш її постійним раєм. 

У літі спекотна, з щедротним урожаєм, Що вижити дає на цій землі. 

Дощі з цеберка вихлюпала осінь, 

На стомлені від клопотів обличчя. Пташина поспішає в край далекий, 

Щоб повесні до роду повернутись. 

Зима карає ніби та покута, 

За всі гріхи, що сотворили люди. 

Але ж без неї нам либонь не жити, 

І часу літа теж не зупинити. 

Мов простирадла снігові пухнасті, 

Лиш на морозі сніг іскриться сонцем, Сніжинки падають на вії без надії. 

Коли весни пробудження, яке то щастя! Дзвенить струмок розгукуючи всюди, Вставать зі сну, пробудженню пора: Відродженню, дерзанню та турботам - То Україна , матінка-земля. ! 

25.09.1993р. 

МІНІЕТЮД 

Небо тріснуло, ніби кавун стиглий, 

Бубками граду посипало з розколотого отвору, Червона м ’якуш полискує в розломі 

спалаху блискавки, 

Солодким медовим соком вмивається земля. 

Соком-життя, вологою свіжості та продовженням руху у вічність... 

Бубонять бубки кавунові невгамовним дощем: 

По гладенькому склі шибок, по дахах будинків, 

По асфальтових доріжках і по заклопотаних парасольках перехожих. 

Бух-бух-бух-бух... 

Тук-тук-тук-тук... 

Певно, дощ отримує неабияке задоволення, Виграючи кавуновими бубками на гуслях суму: Бух-бух-бух-бух... 

Тук-тук-тук-тук... 

Дзинь, тр-і-і-сь і у-у-у... 

Погрожує всім розправою зловтішний бешкетник, І обрушується розпукою на голови перехожих... Трісь..., трісь..., трісь... 

Бух-бух-бух... 

Тук-тук-тук... 

Невідомо на кому бажаючи вимістити своє зло: Ш-ш-ш-ш... 

Ху-ху-ху-ху... 

Ляп-ляп-ляп... 

Поступово вщухає кавуновий дощ. 

15.05.2006 р. 

ЧЕСТЬ -ТО Є ГОРДІСТЬ ЛЮДИНИ 

Любімо всім серцем цю землю святу, 

Що нас проростила, плекала. 

Калину, берізку й стежинку малу - До мами завжди, щоб вертала. 

Любімо всім серцем ту мову свою,? 

Що ненька співала й навчала. 

Яка передзвін у саду солов ’ю, Немов рушничок розіслала. 

Любімо всім серцем країну нову, Єдину свою УКРАЇНУ. 

Де воля в гербі і в козацькім степу, Де честь - то є гордість людини. 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ 

“Царівна волошка з українських полів 

Сонця і Жита ” 

ДО МОГО АВТОПОРТРЕТУ 

Вільний я вітер, умитий дощами 

і сонця джерелами. Польова квіточка з блакитними очима мрій. 

І літній грибний дощик, 

І ціла злива емоцій і почуттів - 

то є Я. 

Така маленька і така безмірно 

велична, 

У своєму безмежному почутті 

Добра. 

Я - волошка, краплинка роси, 

Вранішня прохолода і чистота, напоєна дитинністю. Можливо, це воля Всевишнього мудрого Отця, 

Щоб у безмежному вирі добра 

і зла - 

Кришталеве джерело лишилося 

чистим, 

Прохання почутим і плата за добро - лише добром... 

Вільний я вітер, що кружляє 

над світом 

І нікому не дається до рук. Царівна-волошка з українських полів Сонця і Жита. 

І це блакитне небо, і ця пахнуча 

хлібами земля, - 

Це все - Я. 

Бо я вільний вітер, царівна-волошка, У цьому безжальному світі добра 

і зла. 

31.08.1997 р. 

ЖИТТЯ - ТО БОРОТЬБА 

Життя - то боротьба в якій перемага хто 

найсильніший. 

Не в силі мова, а лиш в слабкості духовній, 

У кого дух над бездну зла, для того й 

перемога, 

Сурмлячи віддає знамено, ніби два крила, 

І з зір розсіяну стежину, що веде до Бога. Життя - то боротьба між зганьбами землі, Між оп'яном тілес і знепадом думок, 

За чистоту, за мудрість чи дар життя 

кохати, 

В досягненні того - то час перемагати, Підлоту, злість і марево хули - не 

зупиняйсь 

В житті: борись, борись й живи, як ясний 

день. 

Ген ранок настає, а з променем весни, 

З очей твоїх впаде облуди простирадло. Життя для всих дано, щоб жити - тільки 

не в ганьбі, 

Життя - то боротьба священна і прекрасна. 

Тож стільки маєш сил борись, борись й 

живи! 

Не здайся і в оман-дурмані не втопись, 

Не продавайсь за хліба шмат і неспоганюй 

тіло, 

Не вбий, не укради і рук не підійми На свого брата - то є грішне діло. 

Борись і не здавайсь : борись, борись 

й живи, 

Допоки світить сонце, , в ночі ясний місяць, 

Не погніви землі, що змалечку зростила, 

І злого гніву карм неназови , бо виплату За тяжкий гріх дістанеш в міру. 

Не дай на твоїм горі вражині збагатіти Не дай себе зітерти, знищить, поганьбити. 

Ан зась! Під сонцемрозітлить життя... 

Все, що гряде кінець повернем в небуття. 

Вражині буде зась! 

Життя - то боротьба, а в ній перемага хто 

найсильніший, 

Життя - то боротьба, не дай себе струїти 

злом вина. 

Це вічна боротьба є Темряви зі Світлом, 

Та перемога Світла в ній, як благодать 

Творця 

Назавжди на віки. Життя - то боротьба... 

31.01.2005 р 

РОЗДУМИ 

Роздуми не дають супокою, 

Цупкою ниткою паутини засновують думки, Що навіть тяжко дихнути. 

Гірке зітхання стинає груди... 

Що з того буде? До чого йдемо? 

То ясно, що все в волі Творця, 

І лише йому відомо чим покінчимо, 

На чому зупинимо свій земний шлях, 

І з чим постанемо перед Всевишнім 

Господом нашим, В содіяних ділах та помислах. 

То вже на стільки переважать терези, 

В Добрі чи Злі зупиниться стрілка міри. 

Міри нести добро, творити і надихати, 

Чи міри зла пагубного бездонні вінця. 

Всьому кінець приходить нестримно швидко, Не встигнеш і передихнути, 

Та рано чи пізно маєш за все платити. 

Бажано б по-пізніше, 

Бо плата за Добро в Господа лише Добром, 

А Зло пекельне розплачується своєю монетою 

розмінною: 

Слізьми, горем, смутком та розпукою. Проте запізно бо злу прийшов кінець. 

І продовження йому не має бути, 

Не мусить бути серед ясного очищеного 

сонцевороту, 

В перших променях народженого ранку, 

В цім світі між небом і землею, 

Днем та ніччю, чорним та білим - Завжди перемагає Добро. 

Воно є вічне... 

Як і вічна праця Всевишнього нашого Творця. 

2004 р. 

* * * 

Я радію і снігу й дощу. 

Цьому сонцю і небу, Боже! Дякую тобі за те, що живу, Що любити цей світ я можу. Що краплини джерельні душі, Не даєш ти струїти людям, 

За мій розум, за щирість, 

За честь, дякую тобі, Боже! Хай розпука стинає груди, 

Хай в житті - немає життя, Захисти від багна те, що люди Називають щастям буття. 

Як сльозинка у цьому світі, 

Чи піщинка у вирі життя, 

Все віддам, щоб були мої діти - Лиш продовженням світла й добра. 

30.10.1991 р. 

ЩО ВІЗЬМЕШ ТИ? 

Якби з ’явився чарівник, Сказав:" В єдину мить Я повертати людям звик, Життя стрімкий потік. Прожито є немало літ, 

З вітрів, дощів букет, Що візьмеш ти в той Новий світ? 

З чого почнеш свій злет? Що візьмеш ти? " 

Візьму життя із сонцем І дощем... 

Візьму туди своїх дітей, Лишивши біль і щем. 

10.04.1987 р. 

ДЛЯ ЧОГО НАМ ДАНО ЖИТТЯ? 

Для чого нам дано життя? 

Звичайно для надії, 

Щоб зберігати та здійснить Усі бажані мрії. 

Для чого нам дано життя? 

Пізнать добро напевно, 

Немає щастя без добра, 

А все в житті взаємно. 

Для чого нам дано життя? Для клопотів й турботи, 

Нема в житті тоді життя, Коли й нема роботи. 

Для чого нам дано життя? Зустрітися з коханням, 

Коли умієш цінувати, 

Усе життя світання. 

Для чого нам дано життя? Терпіння і страждання, Знаходиш щастя - губиш враз, Таке то є кохання. 

15.03.1994 р. 

НІ, НЕ БУДУЮ ПІРАМІДИ З СЛІВ 

Ні, не будую піраміди з слів І не викручую я образи зухвалі, 

Так не вигадую насправді те, 

Чого не має і не буде далі. 

Проста я, як в струмку дзвінка вода, 

Як в небі чистім махровисті хмари, 

Як в полі зорана, розрихлена земля, 

Я донька - Світу Білого, Життя і Кари. 

Ні, не запитую? Чому? Чому? 

Пройти чом довелось пекельний шлях 

покути. 

За чий я найтяжчий гріх страждала 

в цім житті, 

Що і через сто літ не зможу те забути. 

Ні, не будую піраміди з слів, 

Моє перо стрімке відтворює життя. Вихлюпує на аркуш чистоти, 

З душі нескорені, приспані почуття. 

25.04.2005 р. 

А МОРЕ ЛЮДЕЙ ЛЮДИНІ 

Миєш, готуєш, переш - І так день у день до загину. 

А в небі блакитнім кохається день, 

І манить невпинно людину. 

Нема там турботи, нема хатніх пут, Привілля п 'янке і жагуче. 

Отак би злетіти і в небо майнуть, 

Як птаха над світом кружляти. 

Купайся в блакиті, пий роси хмільні, 

Оті, що ще в трави не впали У небі яснім, як в Господнім раю, 

Туди лиш птахи долітали. 

Так хочеться тої небес чистоти, 

Щоб так день у день до загину. 

Десь там на землі всі зібрались в сім 'ї, 

Укупі всією родиною. 

Хай буде неспокій, хай втома гуде, У зморенім, стомленім тілі. Пташині бездонне море небес, 

А море людей людині. 

1989 р. 

* * * 

Мудрість приходить із роками, 

Коли до скронь закралась сивина. 

Здається зрозумілим і реальним У помилках покручене життя. 

Якби ж ту мудрість подали раніше, 

Священні бездоганні небеса, 

Щоби і юність теж була мудріша - То менше було в світі цім гріха. 

Помилки бачимо лиш з сивиною, 

І гірко, тяжко зізнаватися у тім, 

Усе, що відійшло не виправить журбою, 

Та час лишивсь створити новий дім. 

Приходить мудрість із роками, 

Як стигле яблуко солодке запашне. 

Красиве та червиве молодості хиба, Безслідно в світі цім нічого не пройде. 

5.10.1995 р. 

Камінне серце не проб'є сльоза жалоби, Не вміє камінь плакати й страждати, Не може інших болі поділяти, 

Граніт лише мовчати може. 

Ох, як же тяжко поруч жити, 

Із тим у кого в грудях камню брила, 

Й щоби вогнем життя горіти, 

Душа від болю й туги скам 'яніла. 

Камінне серце не проб'є сльоза жалоби, Воно не вміє ні кохати, ні втрачати - Лиш поруч серденьку живому і тонкому, Доводиться у муках відмирати 

1995 р. 

ЧОМУ? 

Чому? Коли комусь болить - То поруч так втішають. 

Що можуть рану прищемить, Чи то б крові бажають. 

Чому це так? Чому? 

Випитуючи, як живе, 

Як все, здоров ’я маєш. 

Тут співчува і вмить плете Плітки, що й не чекаєш. 

Чому це так? Чому? 

В людському серці стільки зла, Чому його тримати? 

Туди б вселить по більш тепла, Щоб горя не чекати. 

Як би ж... 

Чому так все ? Чому? 

1995 р. 

ЧАТУЄ МОРЕ, НІБИ ХИЖИЙ ПТАХ 

Чатує море, ніби хижий птах, Вихлюпуючи з силою розпуку. Солоними слізьми змиває в берегах: Тяжку образу, біль і серця муку. 

Страждає море шквал риданням б ’є, Як крик із серця зраненого птаха. 

І різким холодом проймаючи живе, Погрожує землі Нептун-невдаха. 

Відійде все і серце відболить, Забудуться образи і печалі. 

І як мої жалі так море відшумить, Лишивши спокій з мріями надалі. 

6.07.1995 р. с.Морське 

СУМУЄ ОСІНЬ 

Прощально за вікном сумує осінь, Втрачаючи тепло палких сердець, 

Тугу за літом вдалину відносить, 

Як і життю - всьому прийде кінець. 

В садах дощі розмили ватру літа, Вітрам дано права безжально загасити Вогонь гарячий, що горить в калини: 

Від літа і тепла щоб сліду не лишити. 

Прощально за вікном сумує осінь, Вихлюпуючи прикрощі, хворіє... 

Від вітру і дощу серденько холодіє, 

І лише час Весни зуміє все зігріти. 

Сумує осінь... 

26.09.1993 р. 

ТЕПЛЕ ЛІТО НА ЗДВИЖІ 

Під річкою в переливах Встає густий осот. 

Десь кряк гукне вдоволено, 

Чи задзюрчить струмок. 

В повітрі пахне літеплом, 

Припарює гроза. 

І річки сяйне дзеркало Зове всих до Здвижа. 

Дзвенять джмелі розлючено: “Чи далеч ще вода? " 

А стрибунці збентежено: “Скоріш, скоріш. Гроза." 

Бринить билинки музика На скрипці-вітерці. 

Гримить! Десь одаль, 

Дощику б, й веселку у руці. 

В розкішних травах квіточки, Ромашки запашні. 

Дарує тепле літечко В заплаві при Здвижі. 

Прошмигнув вуж як блискавка, Сховавшись у траві. 

І злива блискіток дощу Упала до землі. 

Над річкою в переливах Веселка постає. 

Зітхнуло задоволено Навкруги все живе. 

У ЛЕТІ В СВІТ ЗІРОК 

Між Космосом і Всесвітом У леті в світ зірок, 

Між сонячним консенсусом,? 

Чи то б жахливий рок. Позбувшись ліку в просторі, Прискорившись в меті, 

Не поспішай так скоро ти Зійти з життя осі. 

То механізм відладжений, 

І кожна з зір - то гвинт. 

Не допусти, о Господи! Порушить руху плин. 

Не дай, Творцю життя! Порушить в Вічність рух, Не допусти твоє дитя, 

Зі терти в прах, як мух. Між Космосом і Всесвітом У леті в світ зірок, 

Не віддамо безумно так Життя напій ковток. 

Хай сонце-пекла прерія, 

То лиш для нас тепла - Незвідана енергія, 

Енергія Добра. 

Спинімсь у діях безуму, Щоби без вороття, 

Не полетіло в бездну ту, Поганьблене життя. Спинімсь, спинімось! Лишилась мить, 

І лиш одна на всих. 

І надто пізно буде нам Поправить власний гріх. Між Космосом і Всесвітом У леті в світ зірок, 

Між сонячним консенсусом Чи то б жахливий рок. 

О, відведи, Творцю життя! Позбувшись ліку вмить, 

Від сонця-пекла безуму Зорі “Земля " згоріть. 

Не допусти, о Господи! Почуй покуту цю, 

І загаси запалену Бездарністю свічу. 

Постав усе на круг своя Безумний рух спини. 

Наш скарб - то Вічності струна - 

Стій, не поруш, не рви! Лишився в нас єдиний крок, Допоки є ще час, 

Не нам плести з гріхів вінок, 

Доки вогонь не згас... 

Між Космосом і Всесвітом У леті в світ зірок... 

13.01.2005 р. 

Я НЕ ПОМРУ, Я ПЕРЕЛЛЮСЯ В ПІСНЮ 

Я не помру, я переллюся в пісню, 

Зросту калиною ген при дорозі, 

Постану одним цілим з вітром в лузі, 

А чи стежинкою до рідного порогу. 

Я не помру, не можу я померти, Живе в мені повік моя Вкраїна... Розсіявши насіння роду свого, Постану з часом я його корінням. 

Я не помру, я переллюся в пісню, 

І буду жити в дітях і онуках. 

Й любов до рідної землі, до України Залишу в спадок, як дарунок праонукам.. 

5.05.2004 р. 

У ЗАЖУРІ СТОЮ, ПРОВОДЖАЮ ЛІТА 

У зажурі стою проводжаю літа, 

Лише в слід їм махаю, прощайте. 

Надто вже вони стрімкі, легкі і прудкі - Не вернути вас більше, прощайте. 

Лиш душа молода прагне щастя-життя, Зіркопаду прагне, кохання - Не старіє душа, молодіє вона, 

Коли їй повертають коханням. 

І можливо невласні роки і віки, 

І далекі дороги й турботи. 

Той хто вміє кохати в своєму житті, Подолає усі перешкоди. 

І залишиться вічно таким молодим, 

Що дасть фору усім молодятам. 

Перш ніж мати любовні зв'язки, поспіши - Ту знайди, щоби разом літати. 

В небесах почуттів і емоції бризк, 

Щоби виросли крила для щастя, 

Є багато любові у нашім житті, 

Та одну лиш так можна кохати. 

У зажурі стою, проводжаю літа, 

Лише в слід їм махаю, прощайте. 

Надто вже вони стрімкі, легкі і прудкі - Не вернути вас більше, прощайте! 

Лиш душа молода, 

Лиш душа молода, 

Зіркопаду прагне, кохання... 

Кохання... 

15.01.2009 р. 

ТИ ПРОСТИ МЕНІ, КОХАНА 

Ти прости мені, кохана, ти прости Що не смів до тебе підійти. 

Я кохав безмовно в самоті, Розділивши долю в два світи, 

світи. 

Ти прости! 

В моїм світі пустка й забуття, В твоїм світі не моє життя. Не з ’єднав докупи їх, не зміг, 

І кохання не зберіг, не зміг. 

Не зберіг. 

Защеміло серце і кричить душа, 

Що так легко здався і ти не моя. Нерішучість знову я прокляв свою, 

Що не підійшов, не сказав люблю. 

Я люблю! 

Не моя, чужа ти у його руках, 

Я ж ридаю серцем, як підбитий птах. Загубив своє життя, свою любов, Проклинаю я своє мовчання, знову Й знов. 

А роки летять, як журавлі, 

Та чомусь не в теплії краї. 

Цілував кохану, обіймав, 

Подумки своєю називав. 

Називав. 

Ти прости мені кохана, ти прости, 

Що не смів до тебе підійти. 

Я кохав безмовно в самоті, 

Розділивши долю в два світи, 

світи. 

Ти прости мене, кохана, 

Ти прости, прости, прости... 

16.01.2009 р.? 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 

“ Двом моїм сонцям ясним, 

світанковим“ 

ДВОМ МОЇМ СОНЦЯМ 

Всю мою ніжність і хвилі любові Я віддаю лише їм, лише їм. 

Двом моїм сонцям ясним, світанковим Дітям моїм, дітям моїм. 

Що найдорожче, коштовніше маю? Серед розкошів землі над усім, над усім. Всі скарби світу у маминім серці, 

В дітях моїх, в дітях моїх. 

Все віддала б їм без хвилі вагання, Краплю останню життя, так життя Лиш би всміхалося радо бажане, Мамине миле дитя, дитя. 

Всю мою ніжність і хвилі любові Я віддаю лише їм, лише їм. 

Двом пташеняткам дзвінкоголосим Дітям моїм, дітям моїм.? 

СВІТЛАНА 

З пуп'янка на клумбі розпустилась квітка, Пишна і духмяна, як весна жадана. 

Дівчинка з очима як волошки влітку, 

З верткої Світланки розквіта Світлана. 

Квітам грітись сонцем, упиватись літом, Щоб цвісти на втіху радуючи всіх. 

А моїй Світлані лише порадіти, 

Що життя, як килим стелиться до ніг. 

Геть дрібні невдачі, хибні перепони: Посміхайся сонцю, квітам і весні. 

Світ оцей прекрасний, моя мила доню - Тільки б не згасити світло те в собі. 

З пуп ’янка на клумбі розпустилась квітка, Ніжна і духмяна, як краса весняна. 

Мрійниця з очима, як волошки влітку, 

З верткої Світланки розквіта Світлана. 

5.05.1995 р. 

Я - УКРАЇНКА ! 

Я горда тим, що українка, 

Що з роду мудрого слов'ян, древлян і 

козаків. 

Що в жилах кров струмує безупинно, Така ж, як у далеких славних праотців. Я горда тим, що українка, 

Що мову джерела у спадок маю, 

Від хліба-буханця незламана скоринка, І від Тараса паростю зростаю. 

Що найдорожче маю? 

Я - вкраїнка!!! 

25.10.1995 р. 

ЯК МОЖНА УКРАЇНУ НЕ ЛЮБИТИ 

Для мене Україна - це зернина, 

Що налилася й визріла у полі. 

Для мене Україна - це хлібина, 

З хрустким окрайцем сонячна, як доля... 

Її вінок з волошок, маків, ружі, 

Сорочка вишита та плахта українська - Для мого серця зовсім небайдужі, 

Як ніжна пісня колискова материнська. Шануйте рідну мову, звички краю, 

Від них серця лиш можуть збагатіти. 

Я рушничок на щастя простеляю, 

Як можна Україну не любити! 

16.12.1993 р. 

ВОЛОШКОВИЙ СВІТ 

Безкрає море золота хвилюється, хвилюється. 

Це жито, ніби килимом красується, 

красується, 

По ньому сльози матері гойдаються, гойдаються. 

Як небеса замріяні всміхаються, всміхаються. 

Волошками-царівнами з водиці та 

роси, 

Безмежної, блакитної, незнаної 

краси. 

Чи є що красивіше ще? Миліше ніж 

вони, 

Немов сумні дитячі очі зволожені 

слізьми, 

Немов краплини водоспаду розбризкані 

услід, 

І ніби небо під ногами - цей Волошковий 

світ. 

16.12.1993 р. 

СВІТЛАНКА 

Дівча з ’явилося на світ, Коли цвіла Веснянка. 

І названо на честь Весни Світсонечко - Світланка. 

Зігріє поглядом ясним, Голубкою воркує, 

Вона в свої так мало літ У казку помандрує. 

Дзвенить струмочком доньчин 

сміх, 

Волошки-оченята. 

Для неї мрій дитинства світ - Це братик, мама й тато. 

15.05.1982 р. 

ЧАРІВНІ СЛОВА 

Дві косички, бантиків два Матусі рідненькій шепочуть 

слова, 

Оті, що більше не буде: 

Кричати, скакати, бешкетувати Та всякі витівки витворяти, 

Що слухатись, слухатись буде. Всміхається сонечко з вишини, 

На клумбах підморгують квіти, 

Не буде такого, не буде, ні! 

Бо діти, завжди, лише діти. 

Ті, з казки дитинства чарівні слова, 

Що мають незміряну силу. 

Людини нема без тепла і добра Без витівок - то не дитина. 

1986 р. 

ЯК НЕБО ОЧЕНЯТА 

Як небо оченята, Зросточком лиш малий. 

Син хоче відкривати, Творити світ новий. 

Усе збагнуть, пізнати Спішить маля в житті. Ох, як чудес багато, 

Лиш трішки б підрости!... 

17.08.1986 р. 

ЧОГО ПОТРІБНО БІЛЬШЕ НЕ ЗЛІЧИТЬ 

Замащені у фарби руки, 

Посопує стиха ніс. 

Моє хлопча не гає час без діла, 

У аркуші пусті вживляє річку й ліс. 

На білім полотні блакитна стрічка 

в ’ється, 

Ген з далечі зелений є лісок. 

Маленький мій синок замріяно сміється, Дзвіночком лине рідний голосок: 

“Поглянь, матусю, ти кого тут бачиш ? Чи відгадаєш, все тобі скажу. 

Ось тут маленький я, поруч сестричка, Ось ти, а це?... Тобі не покажу. 

Бо це мій татко, я його люблю. " 

Дитя закрило ручками малюнок, 

А із очей зірвався сліз потік. 

В цім світі для усіх життя дарунок, 

Тому й сльозам не маємо ми лік. 

Так просто, як рослинка просить сонця, Води краплинку, світла і тепла. 

Дитині лиш потрібно рідне серце: 

Лиш маму й тата, бо воно ж маля. 

Син хоче поруч мати дужі руки тата, Зростати чоловіком лише він навчить. 

Любов і ніжність подарує мама, 

Чого потрібно більше не злічить? 

14.04.1992 р. 

МОЄ ДИТЯ 

Моє дитя... - 

Це те що найдорожче маю. 

Що так безмеж люблю - І те, що надихає мене в усім. Пухнасті щічки і очиці зорі, 

Немов маяк надій в нічному морі. 

Невпинний плин життя Та лише в тому віра. 

Неспокою, що так замало встигла У світі цім створить... 

Моє дитя - 

Це крихта в цьому світі, 

Що лишиться, як згадка по мені - Моїх думок, моїх бажань, 

А діти - то все від нас, 

Що полишили на землі. 

12.10.1994 р. 

ПІДРОСТАЄ У МЕНЕ СИН 

Підростає у мене син, 

Простягає малі рученята. 

Мовить: “ Мама ”, коточок малий - Всю любов мою хоче мати. 

Він краплинка добра і тепла, 

Він піщинка моєї Вкраїни. 

Підростає жадане дитя, 

Щоб здійснити нездійснені мрії. 

Два цікавих очаток зірок, 

І серденько з горобчика-пташку, Зацікавлено глянуть в струмок, 

Як в велику розбиту чашку. 

Вмить кораблика оживлять, 

Мої ніжні, малі рученята. 

“Мамо, хочу скоріше зрости, 

Щоби мати сили багато”. 

Вітерець тріпотить стрічки, Безкозирка велика для сина. 

Що чекає малятко в житті, 

Чи похмура, чи сонячна днина? Підростає у мене син, 

Буде гідним своєї Вкраїни. 

Із козацького роду пагінчик малий, 

Всю любов хай віддасть Батьківщині. 

31.07.1985 р. 

НЕ ШУМІТЬ, ГОРОБЧИКИ! 

Півнику-когутику, не кричи, 

Котку волохатенький, не мурчи. 

За вікном горобчики, не шуміть! 

Не збудіть ви хлопчика, 

Синчик спить. 

Буде наш, Віталичок, смачно 

спати, 

Буде, ніби квіточка, розцвітати. 

Може стане льотчиком - і в 

політ. 

Облітає хлопчик наш цілий світ. 

Ну, а поки “ яблучко ” смачно 

спить, 

Не шуміть, горобчики, не шуміть. 

5.07.1985 р. 

ВОЛОШКИ В КОЛОСКАХ 

Найбільше влітку я люблю За квітами ходити. 

Блакить небесна в квітах тих, Ті, що зростають в житі. 

Так пахне хліб і пил встає Надиблений горою. 

А я спішу, до мрій іду - За квітами й журбою. 

Босоніж у житах стою, 

І хочу обійняти. 

Усе, що так безмеж люблю - Красу, цю в серці мати. 

Розбризкані, як сліз блакить По сонця килимках. 

Мої царівни польові - Волошки в колосках. 

12.08.1982 р. 

ЗА ПАРТУ ДО КНИЖОК 

За парту до книжок, до знань, 

Мов пісня радісна виспівує дзвінок. 

І рідний клас, як острів в океані, 

У плині днів шкільних, улюблений 

урок. 

Що вчить життю, навчає буть 

людьми, 

Боротися у буднях і вистоять в 

багнині, 

Що найдорожче - то є Честь в 

людині 

І щирості безкрайні береги. Завжди. Павуття світу хибного, облуда відійде Полишивши в усі віки, занадто скромний 

вислів - 

Це Совість, Честь і Чистота. 

Бо назавжди - 

То найцінніший скарб із купи гріш: Простих і вічних істин. 

КИЇВ - РІДНЕ МІСТО 

Київ славне місто, 

Із вогнів в убранні, 

Свічечок каштанів В сяйві золотім. 

Київ рідне місто, 

Встало на світанні, 

Із дніпровських круч - На моїй землі. 

Тут я народився, 

Тут ходжу до школи, 

І люблю це місто, 

Мабуть понад все. 

І розкішні парки, 

І привітні сквери, 

Це моя Вітчизна - Батьківщина це. 

Київ славне місто - Те, що найдорожче. 

Це, як тато й мама - То моя земля. 

Київ рідне місто, 

Місто наймиліше, 

Де живе й працює, 

Вся моя сім ’я. 

У КІМНАТІ 

У кімнаті темно й тихо Шепче стіл до шафи: 

“Не дають нам гомоніти, 

Як в садочку птахам. 

Лише скрипнеш потихеньку, 

Про свої тривоги, 

Як господар масляничку Тягне з-за порогу." 

“Згода, згода, - каже шафа - Ніяк й поскрипіти, 

Кісточки всі позмазував. 

Чом же тут радіти? " 

І в зажурі похилились, 

Канули в дрімоту, 

Бо в кімнаті темно й тихо І нема турботи. 

7.04.2005 р. 

ЧИСТЮЛЬКА 

Ох, яка Світулька - Черезчур чистюлька, 

Біля дзеркала, як дзиґа Крутиться вертулька. Розвертається бочком, 

Погляда пряменько, 

“Що ж це з моїм платтячком? Глянь, воно брудненьке. 

Онде, пляма є мала Біля маку квітки.? 

Мамо, випери його В тебе чисті дітки. ” 

І по дню разів із п 'ять Платтячка міняє. Донька бавиться в піску, Прати мама має. 

Ох яка Світулька - Черезчур чистюлька. 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 

“ Ідемо в зажурі своїми 

стежками, які на біду 

розійшлись...” 

ЧИ ТИ МОЄ ЩАСТЯ ? 

Чи ти моє щастя? 

Чи ти моє горе? 

Чи може безмежна печаль?... 

Як камінь на серці, 

Без милого мого, 

Лиш років утрачених жаль. Чомусь не судилося Бути нам в парі, 

І хтозна - чи будем колись. 

Ідемо в зажурі своїми стежками, Які, на біду, розійшлись... 

ПОГЛЯД 

Посвята ясному, світлому 

променю в моїм житті А.А. 

Я хмелію від погляду Твого, милий. 

Відчуваю в нім щирість, Ніжність та щастя. 

Як в провалля чуттів - Я провалююсь в ньому. 

І не владна собі - 

Лише чарам принадним. Мати можна, які лиш З єдиним, коханим! 

1992 р. 

ТАК ПАХНЕ ДУХМЯНО У МЕНЕ В САДУ 

Так пахне духмяно у мене саду, 

Осіннє-п ’янливим настоєм: 

І яблук знайду там, й горіхів знайду, - Проте не знайду там любові. 

А груші, як з меду солодкі такі, 

Ген пізня манить полуниця. 

В саду як в раю, як в казковому сні Приснися прошу, хоч приснися. 

Так хочу зустріти тебе в тім саду, 

На груди в зажурі схилитись. 

І знову стрічати далеку весну, 

Лиш в осені слід зупинитись. 

Як тяжко без тебе, мій спокій, повір Без тебе ці дні ніби втрата. 

Чекаю тебе, лиш гукни, позови Надія моя і відрада. 

Так пахне духмяно у мене в саду, 

Лиш бабине літо сплітає, 

Докупи розгублені мрії й думки, 

А серце чекає й кохає... 

ЧЕКАЮ Я... 

Прекрасний білий світ, бо в ньому 

ти живеш. 

Збудившись десь від мене вдалині, 

Цілуєш іншу й ніжно шепотиш, 

Слова оті, що не казав мені. 

Щасливим будь, коли твоя дружина, Зуміла тобі щастя замість мене дати, 

Я буду лиш радіти і жадати, 

Щоб Бог не посилав вам тяжких мук. Проте, коли в твоїй душі, 

Полишився куточок і для мене. 

В недолі-згубі нема змоги жить, 

І сну нема і серденько щемить. 

Тож знай, що дуже тяжко в світі цім 

без тебе. 

Чекаю я... 

У нас іще є мить. 

25.09.1995 р. 

Я ШЕПОЧУ ОСЕНІ: "НЕ РУШ" 

Теплим птахом відлітає літо, 

Тріпотять листки в календарі, 

Чи не змерзло серце, чи зігріто? 

Ясним сонечком в погожі дні. 

Літо щедро принесло до саду, 

В пелені солодких яблук, груш. 

Кинуло до тину винограду, 

Я шепочу осені: "Не руш " . 

Не чіпай мого дитинства літо, 

Не чіпай і не губи надій. 

Літо те довіку буде жити, 

Опліч серця по стезі крутій. 

26.08.1973. 

ДЛЯ ЧОГО ЦЯ ВЕСНА ? 

Для чого ця весна, 

Коли нема спокою? 

Коли в моїй душі, 

Убито все давно. 

Для чого ця весна, 

Коли я не з тобою? 

І бути разом Милий, не дано. 

Навіщо ця весна? 

Коли кайдани й пута, Стинають руки й груди, Й мрії без кінця. 

Коли недоля чорна люта, Два люблячих роз ’єднує серця. 

Як подолати нам Пекельну нашу долю? Як перепони враз Зі терти в прах ? 

Нічого більш не хочу; Лиш з тобою - З ’єднати долю, 

Й меду на вустах. 

1992 р. 

* * * 

“ І знову мене доля привела до тебе ”, - Згадалися чомусь твої слова. 

Мені, коханий, лиш одне потрібно Щоб ти прийшов, і я була твоя. 

Не повернути річку вдаль, що рветься, 

Не розтопити зиму попелом вогню, 

Що відпалало певно не вернеться, 

Та щиро щастя я для нас молю... 

15.02.1993 р. 

Я ВИМОВЛЯЮ ЛИШ ТВОЄ ІМ'Я 

Я вимовляю лиш твоє ім’я, 

І в серці виграє бузком - весна. 

Коханням тріпотить в саду гілля, 

Знов мрія зачаровує ясна. 

З-під снігу ніби вибивсь промінцем, Маленький синій пролісок в лісах. 

Знов щастя розквітає навесні - Із іменем Микола на вустах. 

Я вимовляю лиш твоє ім’я, 

І в світі цім нас двоє: ти і я. 

Як дві зорі, що світять з неба-раю. Шепоче місяць: “Я тебе кохаю ”. 

Цей світ лиш наш і щастям нас п 'янить. Дай, Боже, в купі цілий вік прожить. 

Я вимовляю лиш твоє ім'я, 

Бо в світі цім нас двоє: ти і я. 

18.06.1975 р. 

* * * 

Відлітає кохання літо, 

А серденько ще хоче тремтіти, Від цілунків солодких до краю, Й не втрачати жаданого раю. 

Відлітає, а чи зігріто, 

Серце те, де зів ’яло літо? 

Де кохання - жарини долі, Затушили вітри десь в полі. 

10.08.1975 р. 

ЯК ВПАДЕ ЖОВТЕ ЛИСТЯ З ОДИНОКИХ БЕРІЗ 

Як впаде жовте листя з одиноких беріз, 

Та на небі у хмарах буде вдосита сліз, 

Й дужий вітер на полі здує босі сліди, 

Позови на весілля, коханий, прийди. 

Й не дивись, що у мене повні очі води, 

На обличчі сумному хмари горя й біди, 

Зацілуй свою любку, упивайся життям, Віддаю тебе всього - серце лиш не віддам. 

Не проси, бо навіки я полишу собі, 

Будеш жити й кохати в самоті та журбі. 

Все її: твої очі, вогнечари вуста, 

Руки ніжності й ночі. Все її. Лиш душа Над якою не вправі володіти - й вона Полишиться зі мною, назавжди до кінця... 

Як впаде жовте листя з одиноких беріз, 

Та на небі у хмарах буде вдосита сліз. 

Не приходь, не зови на весілля мене, 

Що судилося нам - то ніхто не мине. 

Я віддам твоє серце та душу - бери! 

Як забути, коханий, тебе назавжди. 

Поможи мені, Боже, дай терпіння та сили, Щоб кохання вогонь я в собі погасила. 

10.09.1992 р. 

ДО НІГ СКИДАЄ ЗЛОТО ОСІНЬ 

Люблю коли до ніг скидає злото осінь, 

І хвилі листя, як прибій в поріг. 

Тоді у серці пам ’яттю тріпоче, 

Твій погляд весняний і зворожливий сміх. 

Стрічаю я так часто - та ж постава, 

Проте з літами не юнак, а чоловік. 

Лиш очі ті вражаючі, жадані, 

Яким свою печать не лишив років лік. 

Й страждаю у підозрах і чеканні - Чи ти це є? Чи мабуть хтось чужий? Змінило нас життя - то й стали невпізнанні, Прости мені за це, коханий, мій. 

Нас доля розвела й чи буде диво-осінь? Хтозна, чи нам зустрітися пора? 

В волоссі дорогім сивин плетива просинь, 

Без тебе, любий, я суха трава. 

14.10.1995 р. 

МЕЛОДІЯ ДОЩУ 

Мелодія дощу - осіння безнадія, 

І холодом пройма до кісточок життя. 

Мелодія дощу сердець не обігріє, 

Бо в ній один лиш сум, любові там нема. 

А що варте життя, коли нема любові, 

Коли душа пуста і серце в грудях спить. 

Від згадок і думок давно нема спокою, 

Не повернути те, що встигла загубить. 

Мелодія дощу - осіння безнадія, 

Проте так хочеться весняного тепла. 

Мелодія дощу сердець не обігріє, 

Бо в ній один лиш сум, любові там нема. 

17.10.1991 р. 

РИДАЄ ДОЩ 

Ридає дощ у мене за вікном, 

Чи то за безнадійливим коханням. 

Чи від образи, болю, чи добром - Віддав усе, що мав своє, останнім. 

Ридає дощ... Ті краплі, як сльоза Закапують мені і в очі, й душу. 

Як жити далі? Що таке життя? Себе питаю й зрозуміти мушу. 

Життя полин та солодість медів, Так хочеться не тільки в мріях мати, Щоб зрання із коханим уставати, 

А ввечері лягати разом з ним. 

Ні, не ридає дощ, давно затих, Проте полився він з очей гарячих. Хай краще очі мучаться і плачуть, Ніж спокою нема душі від них. 

07.09.1994 р. 

ДЕСЬ СТАНУЛИ СЛЬОЗИ 

Десь станули сльози, 

Спізнилися мрії... 

І тяжко на серці, 

До крику й плачу. 

Скінчились надії, 

Скінчились надії, 

Життя - не скінчилось, 

Бо я в нім живу! 

Лиш в серці спустіло, І звабились очі, 

І туга безкрайня Тебе обійма. Спізнилася мрія, Спізнилася мрія, Кохання погасло, Кохання - нема! 

Без тебе чи жити, 

Чи нудити світом. Без тебе стрічати Сп ’янілу весну, Спізнилася мрія, Скінчилась надія, 

І яв безнадії: Кохаю й живу. 

25.10.1991 р. 

ТОМУ ЩО, ЩО ТИ БЕЗ МЕНЕ... 

На землю упало сонце, як яблуко стигле, долі. 

Розсипом попадали мрійні закохані в місяць зорі. 

І небо, як лантух з житом скотилось під ноги голі, 

Як килим небесний в літо... 

Тому, що для мене ти - небо, 

Твоя я жадана ранкова зоря.? 

Тому, що в широкому полі життя - Зустрітись настала пора. 

Світ стане на місце знову і з руху 

немає бути. 

Коли цілуватимеш зорі, як очі 

небесні любі. 

Коли милуватимеш сонце, як яблуко 

стиглобоке, 

Коли обіймеш все небо - безкрає 

таїн, глибоке... Тому, що ти зараз без мене, 

Один у широкому полі життя, 

Двом половинкам знайтися, 

Надто складне завдання. 

На землю упало сонце, як яблуко 

стигле, долі. Розсипом попадали мрійні закохані в місяць зорі. 

І небо, як лантух з житом скотилось 

під ноги голі, 

Як килим небесний - в літо... 

Якщо покохати... 

Любити... 

СУМ САМОТИ 

Холодно, холодно, холодно - Ти самота. 

Холодно, холодно, холодно - Десь у світах заблукала доля 

Твоя...? 

І не зігрітись в печалі, порух сльози, Певно задмухали свічі хижі вітри. 

Тепліє, тепліє, тепліє - Це доля Я - Ти. 

В суєт-океані чуттів, в вирі життя, 

Із ураганних світів поверне буття - Коханням... 

Гаряче, гаряче, гаряче - Погляд один. 

Гаряче, гаряче, гаряче - Ти мій єдиний. 

Як надто довго шукали ми щастя, повір, Шкода, що зосталося мало незліченних 

зір. 

Так гаряче, гаряче, гаряче - Коли кохаєш. 

Ох холодно, холодно, холодно - Якщо втрачаєш. 

І тепленько, тепленько, тепленько - Плекать надію, 

Що живе в серці і гріє, гріє. 

У віру зустрічі, здійснення мрії, Величність величі, кохання міри, 

І нескінченності коли є Ти, 

Сум самоти.. 

12.01.2009 р. 

ЗАКОХАНИМ ЗОРІ СПАДАЮТЬ ДО НІГ 

Закоханим зорі спадають до ніг, 

Лиш їм посміхаються квіти. 

І світ цей лиш їх у безмежній красі: 

У сонці, у небі і в літі... Веселка-веснянка встає з-за ріки, Сльозинки дощу щоби спити. 

А їм молодим все в житті ні по чім, Лиш в ватрі кохання б горіти. 

А їм молодим простелився рушник В трояндах, згаптовані квіти. 

Ступай босоніж, стережись лиш шипів, Щоб їх на шляху не зустріти. 

Все золото світу у їхніх очах, 

Безкраї скарби океану. 

І лиш би тримати за руку отак, 

Свою наймилішу кохану. 

Закоханим зорі спадають до ніг, 

Лиш їм посміхається літо. 

Стежками змережаний юності світ - Коханням у вірності, квітах... 

2009 р. 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ 

“ Ніби з невидимої з гостинцями торбинки, сипле, сипле пухосніг, даруючи сніжинки ”. 

РОЗІРВАНА ТОРБИНКА 

Що то за дива? Що за чудасія? 

Замело поля - білосніжна мрія. 

Ніби з невидимої з гостинцями торбинки, 

Сипле, сипле пухосніг, сніжинку до сніжинки. 

Вбрав дерева в шубки білі, з пуху - рукавички, 

Морозець не поскупився і зрум 'янив 

щічки, 

Кучугури сніговію на усіх стежинах, Сріблом сипле, пухом вкриє й не дає 

спочину... 

Ніби з невидимою із діркою торбинки, Пригощає сніговій, даруючи сніжинки. Заміта стежини, присипа пороги - Дітворі щоб галасливій заступить 

дороги. 

Щоб сиділи по хатинах, не брали 

санчата, 

А хто ж всидіти зуміє, коли сніг лапатий? 

14.02.2005 р. 

НОВИЙ РІК 

Поспішаймо, Новий рік! Дням згубили діти лік, 

І малята і звірята, 

Будуть свято зустрічати. 

Все довкруж в пухкім сніжочку, В білу ліс убравсь сорочку. Новий рік несе в торбині: 

Для зайчат по капустині, 

Для ведмедика й лисички Рибки свіжої із річки. 

А до вас, мої малята, 

Дід Мороз прийде до хати. Будуть пряники й цукерки У Юрка і у Лукерки. 

І гостинці і картинки У Іванка та Маринки. 

17.12.1972р. 

ЗАЙЧИК 

Скаче зайчик на лужку, 

На пуховім моріжку. 

“Ох, яка краса довкола - Ліс немов зелене море. 

Як же сонцю не радіти, 

Що дарує щедре літо ". 

Те лисичка вмить почула, 

Хитро хвостиком майнула, 

Заховалась за пеньочком, 

І любується дружочком. 

“Та занадто ж ти хоробрий, Лисеняткам обід добрий, 

Та пухові рукавички, 

Для маленької сестрички ". 

07.03.1975. 

МОРОЗЕЦЬ 

Мчав із гаю навпростець, 

На “Ялинку"морозець. Дітлахи хоч й не чекали, 

Та від мами добре знали, 

Що щіпає він за вуха, 

Всих хто старших непослуха. І червонить ніс і щічки, Захолодить рукавички. Поспішав мерщій, щодуху, Запросивши завірюху. 

Щоб бува не запізнитись, Досхочу повеселитись. 

Мчав хитрун через лісок, 

В подарунок ніс сніжок. 

01.01.1975 р. 

СКІК, СКІК НА ПОРІЖОК 

Скік, скік на поріжок, 

В зайця теплий кожушок. 

В зайця чуткі вушка, 

Не вхопить ласунка. 

Буде йому гаряче, 

Якщо хутко не втече. 

А лисичка голодненька, 

Пообідає гарненько. 

11.02.1973 р. 

ВОЛОШКИ 

Ми ходили з мамою у поле, Стрічати тепле літо золоте. 

А жита лан нас радісно вітав, 

Й букетиком волошок ніжних, 

І з задоволенням обдарував. 

Я пригортаю неба бризкітки, Волошечок казковий той букет. Прихована стежинки таїна небес, 

І в літа килимі із колосків, 

Під ноги впало сонце із небес. 

7.07.2005 р. 

МИ У КИЄВІ ЖИВЕМО 

Ми у Києві живемо, 

Милуємось Хрещатиком, 

Тримаєм маму міцно, міцно, 

Щоб не згубитись з братиком. 

Гуляєм в парку над Дніпром, 

Де гірка Володимирська. 

У місці рідне нам усе, 

Бо все довкруги - київське. 

Ми любим місто дороге, 

В якому народилися. 

Нехай каштанами цвіте, 

Й повік життя не спиниться. 

14.04.2005 р. 

КАКТУС ГОЛКА 

Визирає кактус Голка, Заглядає у віконце. 

Їжачком насторчив кольки, Гріє бік на теплім сонці. 

7.04 2005 р. 

МИШКА СІРЕНЬКА 

Мишка сіренька, 

Хвостик маленький, 

Не ходи по опеньки, 

Бо в них ніжки тоненькі. 

Не бери козубочок, 

Не ходи у лісочок, 

Бо під кожним листочком, 

Під травички кусточком, Причаїлася підлая кішка. 

Все чека на обід смачненький, І гукає: ” Де ж мій, ласенький, Де моя сіренька мишка? ” 

7.04.2005 р. 

БІЛОСНІЖНА КАЛА 

Розцвіла в бабусі у вазоні, 

Білосніжна кала. 

З неї я старанно пил стирала, 

Щедро поливала. 

А вона зобиджено опустила личко, Певно забагато їй Налила водички. 

7.04.2005 р. 

ДРУЖОК 

У мене є дружок, 

І звати його Чак. 

Мій песик дзвінко гавкає, 

А ж блискотить в очах. Вертить кумедно хвостиком, І лапку подає, 

І все він намагається, Лизнути в ніс мене. 

Кумедний, мій дружок, 

До себе пригорну, 

І не віддам його нікому, 

Бо песика люблю. 

7.04.2005 р. 

ОХ СМАЧНИЙ, МУР-МУР, ОБІД 

Муркотливе кошенятко мами й таткове 

дитятко. 

Мама Мурка, татко Шурка - ген лежать 

біля воріт. 

У малинці тепло й сухо, смиче лапкою 

за вухо, 

Трішки татко полежить, а матуся хай 

біжить. 

Хай піклує про дитятко, пустотливе 

кошенятко. 

Що малечі на обід? Чеше лапкою живіт. А чи мишку з погребушки? Чи сметанку 

із квартушки? 

А чи жбаник молочка для друзяки 

їжачка? 

Пообідають малята, щирі друзі - 

Пелехате кошеня та колючка-їжачок, 

Той що навіть на гостину не іде без 

голочок. 

Муркотливе кошенятко, умивається 

дитятко. 

“Ох смачний, мур-мур, обід ", - гладить 

лапкою живіт. 

Люба мама, добрий татко так опікують 

дитятко, 

І синок росте грибочком, як під дощик 

у лісочку. 

14.09.2004 р. 

МУДРИЙ СОН 

Вздовж хатин, довкруж вікон, Ходить, бродить Мудрий Сон. Заглядає у кімнати, 

Досі чом не сплять малята? Закрива повіки вміло, 

Сон, як казка мудре діло. 

Всих він в ліжечка вкладає, Боротьби із ним не має. 

Бо на світі найсильніший, Найрозумний, найгарніший, 

Той хто зранку, 

На світанку відпочив, 

І з цеберка, як з люстерка Сон весь змив. 

Вздовж хатин, довкруж вікон, Ходить, бродить Мудрий Сон. 

За спочинком він пильнує, Часу дарма не марнує. 

12.02.2005 р. 

У ЛІСОК 

Ми ходили з братиком Зрання у лісок. 

Назбирали квітів Сон Повен козубок. 

А пухнасті квіточки З блистками роси, 

Похнюпили голівоньки Прив ’явши у красі. 

Ні, не будем квіточкам Нищити життя. 

Хай цвітуть і радують Маму і дитя. 

07.04.2005 р. 

ЛЮБИТЬ СОНЕЧКО ВЕСНУ 

Любить сонечко Весну - Кучеряву, запашну. 

У зеленому вбранні, 

У віночку з яблуні. 

Всих промінчиком дарує, 

Зігріває і милує. 

Ген, Весна в розкішних шатах, Поспішіть на двір малята! 

07.04.2005 р. 

ХОДИТЬ ПІВНИК ПО ДВОРУ 

Ходить півник по двору Не пускає дітвору. 

Ку-ку-рі-ку, ку-ку-рі-ку! 

Не пущу у двір шуліку, Грубіяна не пущу, 

Заклюю і затопчу. 

Ку-ку-рі-ку, ку-ку-рі-ку! 

Він виспівує безліку. Ходить, бродить по двору Не пускає дітвору. 

07.04.2005 р. 

ЧОМ З МАЛЕНЬКИМ ВОЮВАВ ? 

Я іще маленький, знаю. 

Як до мами заберусь, 

Як на ручки заховаюсь, 

І нікого не боюсь. 

А ні котика царапку, 

А ні півня задираку, 

Не страшні вони мені Ні, ні, ні! 

В мами добре на руках, 

Ворогам хай буде жах. 

Ти, коточку волохатий. 

Чом не дав дитині спати? 

Ах, ти ж, півник-співунець, 

Нікудишній молодець. 

Чом ти хлопчика злякав? 

Чом з маленьким воював? 

02.06.1986 р. 

КУ-КУ-РІ-КУ! 

Зранку рано на тину, 

Чую я: ку-ку-рі-ку! 

То горланить півник-братик, 

Вбравсь в барвистий він халатик, 

Чобітки обув червоні, 

Й не дає поспати соні. 

’’Піднімайсь, хутчіш із ліжка, 

Сонця золота доріжка, 

Простелилась до вікна - До сонька, до малюка. 

Набирай хутчіш водички, 

Щоб помити носик й щічки. 

У дворі тебе чекає, 

Тепле літо виглядає!’ 

Зранку рано на тину, 

Чую я ку-ку-рі-ку! 

То співає півник-братик, 

Збудить всіх хто любить спати. 

12.07.1975 р. 

ДОЩИК 

Хто це стукає в віконце, 

Заховав за хмарку сонце? 

Тук-тук-тук стукоче дощик, 

Підставляй відерце й горщик. 

Яся й Настю пригощаю Хмарки вправно віджимаю. 

Гей, веселонька, вставай В хмарки сонце відбирай! 

14.05.13 р. 

КИЦЮНЯ 

Киця-кицюня, маленька вреднюня, Шкодку робила в м ’ячах шаруділа, Усе розкидала, 

Йна кого сказала? Мяу-мяу... 

На Ярославчика сказала, 

Брись, брехушка, брись! 

Хто випив молочко із склянки? Хто злизав сметанку з банки? Задоволена Мурмура — мяу... 

На Настуньку все звернула, 

Брись, брехушка, брись! 

14.05.13 р. 

 

Раздел: поэмы
Свидетельство о публикации № 101482
Просмотров: 6 | Рейтинг: 0
Добавлено: 04.04.2018 в 12:00
Рецензии к произведению:
Наташа Романова
04.04.2018 13:43:37

Не звично бачити усі вірші в одному виданні. Подобається, що українською, мелодійною мовою. Гарні почуття у вашій посвяті. Дякую за Ваші вірші Світаліна.

Войдите на сайт!
Для возможности добавления рецензий, войдите на сайт!