Не згадаєш мене...

Не згадаєш мене у хвилини тягучого смутку, 

Ні дзвінком, ні наклеєним Вайбером словом «Привіт!». 

Раптом день інтегрує заточену в безладі муку, 

Десь у серце моє, меч-травою поранить живі 

Осередки кохання, вони ще тримають облогу, 

Ще в атаку ідуть фанатично відважні війська. 

Із ім’ям на вустах, донедавна спорідненим з Богом, 

Тільки доля звитяжців до краху віднині близька. 

Оживає повільно байдужість стривоженим звіром, 

Загортає в каміння холодне вчорашні сади. 

Щось неладне й бездушне тримає за ґратами віру, 

Віру в завтрашній день, все довкола болюче чадить… 

Не згадаєш мене, я неначе уже й не існую… 

Мовби сніг навесні, під питанням чи був? Існував? 

Зосереджено в пам’яті янголи потай мандрують, 

Ще рятують, як можуть, з чернеток яскраві слова… 

 

18:46, 09.03.2018 рік. 

 

Зображення: http://новости-сша.ru-an.info 

Свидетельство о публикации № 100805
Просмотров: 9 | Рейтинг: 0
Добавлено: 09.03.2018 в 19:03
Рецензии к произведению:
Артем © |Арт°°
09.03.2018 20:08:33

Гарно, з потрібною потужністю. Цікаво сплетені минуле з сучасністю.

Войдите на сайт!
ответ от Юрий Прокопенко на рецензию от Артем © |Арт°°
Артем, дякую Вам за відгук!!! Добра!!!

Войдите на сайт или зарегистрируйтесь
Александр Леонидович Ткачук
09.03.2018 20:32:35

Ніхто напевне з нас не знає - а раптом все - таки згадає?! Бажаю ,щоб так і було! З найкращими побажаннями!

Войдите на сайт!
Александр Леонидович, вельми Вам вдячний!!! Можливо все!

Войдите на сайт или зарегистрируйтесь
Для возможности добавления рецензий, войдите на сайт!