Наплачемось, хато

Вертаю додому у часом занедбаний двір… 

Чого ж це ти, часе, такий гультіпака-гульвіса? 

Бач, вікна зіщулили очі від вітру й зневір, 

Зима натрусила морозу і снігу до біса. 

 

Яка наполохана тиша, зітхає луна 

Від подиху навіть мого і від стукоту серця. 

Шукаю ключі – і здригається хата сумна 

Від подиву й страху, що з пам’яті відчаєм стерся. 

 

Всміхнулася пустка у вікнах жовтавим теплом, 

А холод закляклий почав реготати щосили. 

Моя одинокість присіла за рідним столом, 

О, як же вона відчайдушно в мені голосила. 

 

Плиту розпалю – ще дрівця у хліві збереглись – 

І біль обійму, і прилипну до теплої груби. 

О, хато, були ми з тобою щасливі колись – 

Осяяні світлом любові, палкі сонцелюби. 

 

Радіймо, найкраща, допоки димар не погас, 

Давай обійматися трепетно й ніжно, як діти, 

Наплачемось, хато, полаємо долю і час, 

Що нас розлучають і змушують швидко старіти. 

 

Свидетельство о публикации № 100581
Просмотров: 7 | Рейтинг: 0
Добавлено: 26.02.2018 в 13:14
Рецензии к произведению:
Для возможности добавления рецензий, войдите на сайт!